Голос з Криму!

 

Інтерв'ю студентки із Ялти, що стала нашою фізматівкою, про події в Криму...

Представлення.

Добрий день, мене звати Бугерко Наталя. Виросла я на Тернопільщині, майже п’ять років тому поступила на катедру математики у Кримський гуманітарний університет в Ялті. Закінчила бакалаврат, поступила в магістратуру...  

І перевелися до нас. Розкажіть нам про останні події в Криму. Цікаво побачити їх очима очевидця.

То справді цікавий досвід. Мирний, тихий, байдужий, інертний, спокійний Крим… Поки Україна спокійно жила, Крим можна було назвати кусочком Раю на землі.

Все почалося із Майдану. Він став перевіркою на політичну зрілість, яку автономія завалила. Пам’ятаю, як мене вражала неймовірна байдужість моїх друзів.

Цілком випадково я у Львові опинилася у вирі політичних баталій, а коли спробувала хоч щось розповісти про студентський Майдан своїм кримським друзям, то зустрілася із стереотипами про тотальний «Євросодом», «загниваючу Європу», і як не парадоксально, про раптову «неготовність» України до вступу в ту «Єврож***».

Коли 29 листопада в Києві Беркут побив студентів, я надіслала коротеньке повідомлення про цю подію своїм однокурсникам. Відповідь мене приголомшила: «Наталю, не займайся політикою». Опісля старалася не травмувати «політикою» їх почуття. Не змовчала у трьох випадках: коли загинули Нігоян і Жизневський, коли побили Чорновіл та коли роздягнули Гавриляка. І кожного разу отримувала різні варіанти тієї ж відповіді – не займатися «політикою». Однак, хіба це – політика?

Чим ви можете пояснити таке відношення ваших друзів?

Знаєте, поведінка моїх однокурсників – людей, з якими ми 4 роки разом ділили радості і переживали невдачі, людей добрих, адекватних, щирих, – є типовою для кримської молоді, і це найстрашніше. Краще і доступно описав ситуацію викладач релігієзнавства та етики й естетики Анатолій Колесніков.

http://vk.com/anatolijjj?z=photo16852986_322150309%2Fphotos16852986

На мою думку, велика проблема моїх однолітків – у невмінні читати більше 10 речень підряд та аналізувати отриману інформацію (як приклад: із 14 моїх однокурсників тільки двоє дочитають це інтерв’ю до кінця). Нічні клуби та примітивні розважальні передачі роблять своє. Лиш не думайте, що я проти розваг. Відпочивати і розслаблятися необхідно. Але в міру…

Однак у Ялтинському студентському парламенті є активні та ініціативні лідери. ЯСП неодноразово влаштовував різні акції, ланцюги єднання, показові суботники, приєднувався до благодійних ярмарків…

Як виявилося, найактивніші – в основному приїжджі із західних областей, Києва та Київської області. Ще на самому початку вони хотіли організувати студентський Майдан у Ялті, однак наш ректор особисто попросив утриматися. А оскільки він заслужив дуже велику повагу, студенти йому пообіцяли: «Ніяких майданів». Та 12 істориків не погодилися. Вийшли і проскандували під стінами міськвиконкому Ялти: «Україна – це Європа», «КГУ за асоціацію» і т.п. Цього ж дня спершу ялтинський мер, а потім міністерство освіти попросили нашого ректора подати заяву на стіл, оскільки він «не в змозі контролювати студентів». Телефонні розмови велися під час засідання вченої ради КГУ, тому мимовільними свідками стали десятки викладачів.

 

А решта студентів? Як вони поставилися до ситуації?

Вони погодилися із позицією «нікудиневисовування» і дружньо накинулися на істориків, які «підло підставили» Глузмана. Не зважаючи навіть на невеличкий досвід одноденного ялтинського майдану, вони (нічого не бажаючи слухати або читати!) твердо переконані, що люди на київському Майдані – куплені, що стоять там – «одні моральні уроди, п’яниці і бездельнікі, які лізуть куди не слід». На моє ж цілком логічне зауваження, що в такому разі я теж моральний урод, оскільки душею повністю на Майдані, отримую не надто втішну відповідь: «Наталю, ти нормальна, а ось там – моральні уроди».

Із студентами ясно, а який загальний настрій панував у місті?

Після втечі Януковича ялтичани панічно боялися міфічних страшних «бЕндеровцев», які зараз наїдуть в Крим і почнуть грабувати, всіх вирізати, землі та маєтки захоплювати, і створять такий хаос і «безпрєдєл» на вулицях, як і в Києві. Тож терміново збирається мітинг, на який приходять аж до двохсот (!) людей. Наступного дня зібралося аж 40 (!), із них біля 25 – жіночки старшого віку, решта – хлопці та чоловіки 18-50 років.

Поки хлопці записуються до ялтинської самооборони виступає одна жіночка: «Сегодня вы здесь собрались, чтобы защитить нашу Ялту. Но  где вы были, когда мы отстаивали завод «Магарач», наши пляжи? Где вы были, когда нужно было вместе отстаивать наши интересы перед олигархами? Когда все успокоится, ми должны продолжить, прийти таким и даже большим составом и обязательно вернуть захвачение участки» (оскільки я не записувала на диктофон, то не можу точно відтворити виступ тієї пані, однак за зміст ручаюся). Що ж, правильні речі каже та жіночка, цілком її підтримую. Але тут вона заговорила про бандитів-бендеровцев…

Отож погідна флегматична мирна Ялта солодко проспала Майдан, і спокійно спала б далі, але тут путінська пропаганда розбудила її страшними бендеровцями-головорізами з «правого сектору»… І простягнула руку допомоги.

І ця «допомога» прийшла. Ми всі бачили як окупували Крим. Чи страшно Вам було?

Ні. Чесно кажучи, Путін дуже хитро зробив, захопивши всі стратегічні об’єкти і владу так, що населення цього не відчуло. Жодного «зеленого чоловічка» я особисто не помітила (лиш на вокзалі Сімферополя ряжених козаків та кримських самооборонців). Жодних танків чи бетеерів на вулицях. Жодного конфлікту військових. Взагалі нічого. Місто як жило собі спокійно, так і продовжувало жити. Українські прапори висіли по всій Ялті майже до референдуму, ніхто їх не думав чіпати, поки не приїхали «туристи».

Однак українська та кримськотатарська мали свою позицію?

Так, у ці дні татари виявилися чи не найбільшими патріотами України. Однак в Ялті їхня громада зовсім не чисельна. Українці ж втратили б свою роботу, якби вийшли мітингувати. І це дуже добре розуміли всі. Не знаю, як викорінити той совок. Власне це вперше я стикнулася з ним віч-на-віч, так близько. Можна, звісно, кидати зараз камінь в нашу громаду, мовляв, треба було ризикнути, не триматися за місце, згуртуватися, вийти разом, щось змінити, а не скиглити і нарікати. Що ж на це можна відповісти? Замало в нас довіри Богу і забагато чистого логічного розрахунку.

Однак навіть при такому розкладі українська громада – найактивніша в Ялті (якщо, звісно, не прилічувати весняних «туристів» до ялтинців). Це було видно ще на святкуванні 200-ліття Шевченка. Цього року мав бути грандіозний концерт біля його пам’ятника, однак Міністерство освіти дало пряму вказівку перенести його у зв’язку з можливими провокаціями. Студентський парламент мав підготувати апаратуру і подарунки для конкурсу читців серед школярів, однак хлопці, відповідальні за організацію, благополучно саботували її. Отож із всього комплексу заходів залишилось тільки покладання квітів. 9 березня, в неділю, проснувшись зранку і виглянувши у вікно, я подумала, що і цей захід провалиться: мряка, невеликий дощик, погода ніяка, та й взагалі…

Але приїжджаю до пам’ятника і вперше у приємному шоці: десь близько двохсот людей, без відповідних повідомлень, з різних організацій, без єдиного координування зібралися. А по периметру двадцятеро міліціонерів охороняють порядок (примітно, що біля пам’ятника Леніну, де того дня зібралося біля 400 проросійських мітингувальників, – жодного міліціонера).

А діти все ж виступали, хоч і без відповідної апаратури, без музичного супроводу, без сюжетного сценарію і без грошової винагороди: читали вірші, грали на бандурах. Цей концерт – повністю заслуга вчительки української мови та літератури 9 школи … .

Тоді, на святкуванні двохсотліття, я перший раз у Ялті співала, а не слухала, Гімн України і віталася «Слава Україні!»

Інтер показував відеосюжет з мирного мітингу, який закінчився розгоном. Чи можете детальніше про нього розповісти?

Так, звичайно ж. 15 березня один ялтинський підприємець Олег Рожовецький, син російського військовослужбовця та української медсестри, сам (!) організовує мирний мітинг проти війни і за цілісність України.

Признаюся, коли 9 березня біля пам’ятника Шевченко він робив оголошення, багато (і я в тому числі) подумали, що це – провокатор: надто він вже «східняк» і за виглядом, і за стилем мови, і за поведінкою. Подумали: місцева влада хоче вичислити, хто має проукраїнські переконання. І все ж вирішили повірити та прийти. Ризикнули.

Той мітинг дуже приємно вразив мене. По-перше, інформаційної підтримки за межами соцмереж, практично жодної: всі наші оголошення (про мирний мітинг!) зривалися за декілька годин. В останній день організатор переносить місце проведення, щоб не було провокацій з боку приїжджих «ялтинців», які раптово призначили свій мітинг на той день на тому ж місці (біля пам’ятника Леніну, неподалік Макдональдсу). Багато людей прийшли, побачило проросійський і повернулися додому, думаючи, що наш так і не відбувся.

Особисто я думала, що з таким успіхом збереться 10-15 людей. Приходжу – а там близько 300! І це в Ялті! Напередодні референдуму!

А потім прийшло з 50 «ялтинців» з ялтинцями (це нові реалії Криму, а тепер і Східної України: скоро «дончани» з дончанами, «луганці» з луганцями, «херсонці» з херсонцями та «одесити» з одеситами вимагатимуть військового захисту Кремля). А тоді, 15 березня, 50 «ялтинців» кулаками розігнали 300 мирних демонстрантів з українськими прапорами. Висновки напрошуються самі.

http://www.0654.com.ua/news/494257

Що особливо вам запам’яталося?

Деякі перли ялтинських бабусь:

«Если б не Ленин, Западная Украина оказалась бы в полной ***».

«Это русские вам Киевскую Русь подарили, поэтому она называется Русь. Это русские вам подарили, а вы еще что-то пиликаете? Езжайте у свой Киев, приводите его в порядок».

«У тебе, Наталю, західні цінності, нам не по дорозі».

«Бэндэровцы распяли бедных беркутовцев на крестах в Межигорье" - "Но в СМИ есть фото, что это были чучела птиц да и бандеровцы здесь ни к чему " - "Нет-нет, эти жестокие бандиты бедных солдатиков со злости распяли».

«Нам потрібен цар. Коли він накрадеться, тоді буде думати про народ. А так, кожен, хто прийде до влади, тільки крастиме і йтиме геть».

«Украина – это где-то 2-3 области».

Висновки:

1. Загальна байдужість молоді. Виїзд практично всіх свідомих студентів.

2. Повна дезінформація населення, яке ще чимось цікавиться. Канали «1+1», «5» та ін. сприймаються як пропагандистські, проплачені Америкою, такі, що повністю перекручують новини.

3. Повний совок: за відкритий мітинг полетиш з роботи.

4. Поки в Криму населення не стане активним, свідомим, чесним, сміливим, альтруїстичним, одним словом, християнським, доти при владі перебуватимуть бандити і процвітатиме корупція.

Навіть люстрація зараз Криму не допоможе (або допоможе дуже мало), тут все просякнуте прогнилою системою хабарництва і грошолюбства.

 

Пропозиції:

1. Розвиток церкви, як платформи для оновлення всіх прошарків суспільства. (Я розмовляла із людьми, росіянами за національністю, віруючими МП, які щиро люблять Росію і радіють приєднанню. Незважаючи на абсолютно протилежні погляди щодо майбутнього розвитку Криму, це спілкування було приємним, будуючим, ми дійсно чули одне одного, розуміли. Таке єднання можливе тільки в церкві, де вчать найголовнішого – життя з Богом).

2. Розвиток скаутівського руху (на основі «Пласту») для виховання свідомої, сміливої, християнської молоді. Сумнівно, що батьки, кредо життя яких звучить: «Мені все рівно, лиш би жилося добре», виховають інші цінності у своїх дітей.

3. Люстрація.

4. Збільшення кількості українських шкіл, відкриття українських садочків. У російських школах перевірити всіх так званих «вчителів» історії.

Зрозуміло, що це можливо лиш по завершенні війни і поверненні Криму до складу України.

Комусь може здатися, що завдання, поставлені вище – несуттєві, однак хочу наголосити, що лише здорове суспільство – гарантія економічного процвітання, гарантія справді щасливого життя.